Сегодня

Одесит із луганським корінням

0
 (голосов: 0)
Одесит із луганським   корінням Одесит із луганським корінням

На початку 1990-х деякі луганські ЗМІ повідомили про приїзд на батьківщину відомого письменника та сценариста Михайла Циби. На жаль, інтерв’ю чи нариса про нього, так би мовити з нагоди, не знайшла, але історія про відродження джерельця кочувала з однієї газети до іншої. Яка саме? 
Розповідалось, що біля хатини Циби в Олексіївці було джерельце. Звідки воно взялося та як довго існувало, сам Михайло не знав, та коли він залишав рідну домівку, підземний струмок, немов жива істота, почав хлюпати та «ридати». Потім парубок дізнався з материних листів, що джерело пропало, зникло, ніби померло. А через тридцять років, коли Циба приїхав до того місця, де стояла батьківська хата, прямо з-під його ніг забило чисте джерело. Тоді Михайло Євгенович здивувався та запевнив, що старе джерело було саме на цьому місці. «Добрий знак», — зауважили свідки цієї події. Мала батьківщина раділа приїзду одного із своїх синів. Дехто навіть вирішив: відома людина тепер залишиться на Новоайдарщині. Та письменник знову поїхав до Одеси…
В 1992 році вийшла в світ двохтомна збірка «Літературна Луганщина», упорядником якої став письменник та наш колега-журналіст Микола Ночовний. До цього видання увійшов і розділ, присвячений Цибі. Уривок з однієї з його повістей супроводжувався передмовою-спогадом про Михайла Євгеновича українського митця Миколи Вінграновського. В цих спогадах скупі рядки автобіографії Циби та його біографічні дані з різних енциклопедій набували поетичної виразності.
«Нечасто зустрінеш письменника, творча біографія якого розпочалася б з глухого яру-байраку, в якому побоювались жити навіть вовки… У тому глухому кам’янистому яру, ховаючись од гітлерівців, що ловили для відправки в Німеччину таких, як він, хлопчаків та дівчат, 13-річний Михайло й жив», — писав про нього колега Микола Вінграновський. У непролазних чагарях була у хлопця печера. У цій підземній хаті під каганцем із гільзи снаряду протитанкової гармати на старих газетах народжувалися його перші творчі рядки. Там Михайло пережив страшну зиму 1942 року, а на початку 1943-го вийшов зі своєї схованки та повернувся до вже визволенного від фашистів рідного села.
Дещо з того, що трапилось з ним та його родиною у повоєнні та післявоєнні роки, Михайло Євгенович відтворить у автобіографічному романі «Ексгумація дикого життя». Але це вже буде тоді, коли можна буде публічно згадувати про голодомор.

Досить автобіографічною є й так звана «дилогія» Циби про Дмитра Слободяна — селюка, тракториста, який щось там писав у газету і раптом намислив вчитися в Москві, в кіноінституті, де роблять зірок (перша книга «Вільний диплом»). Правда, сам автор поступив до ВДІКу вже після звільнення з повітряно-де-сантних військ — не напрямки від трактора. Та крутий віраж Циби — з новоайдарського яру у небо, а потім до столиці — теж неабияка сміливість і впевненість у своїх силах. 
«У стінах цього «панського» інституту ми з Михайлом і познайомилися. Я — з Миколаївщини, він — з Луганщини. Ми потоваришували. Серед творчого студентства цього інституту, дітей, як правило, знаменитих і впливових батьків, ми виглядали спочатку «білими воронами». Мені, правда, було легше — мене привіз з України Довженко, а Циба «пробився» сам», — згадував Микола Вінграновський.
«По той бік екрана» — це роман про другу половину життя того ж Дмитра Слободяна. Обидві книги не могли офіційно називатися дилогією, оскільки виходили в різний час, але їх єднає доля головного героя. Не дилогія — так, може, роман з продовженням? Зараз же модно знімати продовження історій, що складають сюжет популярних протягом декількох десятиліть кінокартин (наприклад, «Іронія долі», «Службовий роман»). І Михайло Євгенович вписався в цю сучасну кінематографічну тенденцію, але поки що на книжкових сторінках. Другий роман — про саме кіно, хто його робить, хто керує процесом і як у тому середовищі почувається талановита людина (яку хвалять, а запускають у виробництво когось з-під поли).
«І все-таки де б ми не працювали, які б посади не займали, — кращі наші, найпотужніші творчі роки припали на сумнозвісні часи інерції і застою. Особливо це стосується усіх нас — тих, хто працював у кіно… Більшої корупції, затхлості, патологічної ненависті до мистецтва, як у кінематографії у ті часи, не знайдеш ніде!.. Постійні… на всіх рівнях… повчання… Як писати і про що!.. Михайлові Цибі важко було особливо, бо він знав справжнє народне життя. Не лише знав, а й з постійною, упертою довготривалою мужністю захищав і відстоював його у своїх кіносценаріях. А сценарії рубали…» — ще один спогад Вінграновського.
А от як про це пише сам Михайло Євгенович: «Життя було складним, часом драматичним, це наштовхувало на роздуми і висновки, які не вкладалися в формат кіносценарію, що і стало причиною переходу в літературу, в прозу. Та все ж за моїми сценаріями поставлено два повнометражних і два короткометражних художніх фільми».

За сценарієм Циби у 1977 році зняли фільм «Солдатки». Це кіноісторія про трьох жінок-колгоспниць, що під час війни були евакуйовані за Волгу. До рідного села вони повертались з тяжким вантажем — запчастинами на трактори, які залишились дома поламаними. Завдяки цим жінкам лягла перша борозна на відвойованій землі…
А потім, через чотири роки, на екрани країни вийшов новий фільм за сценарієм Циби — «Колесо історії», де одну з головних ролей — нібито написану під нього — зіграв Михайло Голубович.
Кінець 1920-х років. До українського села повертається з таборів Павло Мовчун — у минулому куркуль, до арешту якого причетний теперішній директор радгоспу Кирило Сотник (Михайло Голубович). У тяжкі роки він покохав та спас від хвороби й голоду дружину Павла Пашу. Це ще один привід Мовчуну для помсти й радгоспу, й Сотникові. Спостерігаючи за душевними муками Паші, Кирило пропонує їй повернутися до чоловіка. Та Мовчун спробує позбавитися суперника фізично. Якось він запропонує підвезти Сотника з міста до села. По дорозі на них нападуть вовки, і Павло виштовхне Кирила з саней. Сотника врятує доля, а от Мовчуна з дружиною — ні.
В 2004 році за сценарієм Циби зняли комедійну короткометражку «Михайлюки». Досить поширене прізвище стало стрижнем сюжетної інтриги. В українське село приїздить росіянин, якого помилково змушують сплачувати аліменти за його однофамільця. Приїздить, щоб подивитись на жінку і дитину, яких вимушений забезпечувати. Та стає для них рідною людиною…
До речі, село Михайлюки неважко знайти на мапі нашого Новоайдарського району. Якось під час одного редакційного відрядження у цю місцевість довелось побувати у Михайлюках, познайомитись із сільською школою та поспілкуватися з деякими мешканцями. Так от прізвище Михайлюки у Михайлюках носять або носили до заміжжя майже всі тутешні. Трохи розбавили цю плутанину переселенці з інших місць. От вам і художня вигадка письменника з цих країв.

Роман Михайла Циби «Не заздріть Бушуєву» російською мовою під назвою «Обратный путь дороже» було видано обмеженим тиражем. Чому? За сюжетом — провадився набір комсомольців на будівництво шахт у Донбасі. Двоє одеситів здивувалися, що за відстань в 50 кілометрів таксист з них взяв три рублі за двох. Таксист сказав, що як вони втікатимуть з будівництва, так тут такса збільшується до максимуму. Головне те, що на будівництві комсомольці себе показали набагато краще, ніж їхнє керівництво. 
Тоді цензура промовчала, та авторові від цього не було легше.
У творчості Михайла Євгеновича, за його ж словами, «немає ні «чорнухи», ні «порнухи», ні ножів на горлі, ні заглядання у спальню через щілину, тим більше не вживається бридкий чи брутальний вираз «секс», оскільки це термін якщо не медичний, то замінник лайки (фіговий листок). І в Радянському Союзі того «сексу» справді не було, бо були і зараз, і тоді — любов і кохання. Все те, що відбувається до постелі, бо все, що після — загальне для всього живого. Це матеріал не для художнього твору, не для діяльності духу чи гострого слова, а для гострого скальпеля цензури. Це фізіологія… Подібні «новаторства», як мовиться, не від багатства, а від злиднів духовних і «смакових…».
Та не хочеться вірити, що твори нашого земляка не знайдуть свого читача або глядача у майбутньому. Бо в них — наше непросте життя с присмаком одесько-луганського гумору та самоіронії.
Ірина ЛІСІЦИНА.

Метки: {keywords}

  • Распечатать

Ссылки на материал


html-cсылка:

BB-cсылка:

Прямая ссылка: