Сегодня

Ректор-розбудовник

0
Ректор-розбудовник Ректор-розбудовник Источник: М.Л. Матусовский

На початок Великої Вітчизняної війни Всеволод Пічугін — інспектор обласного управління трудових резервів. У листопаді 1941 року він евакуюється до Новосибірської області, у січні — червні 1942 року проходить скорочене навчання в Томському артиле-рійському училищі. Далі були політична робота на різних посадах у діючій армії на Калінінському, Західному, Другому Білоруському фронтах, бої за визволення країни, в Польщі та Німеччині. Має бойові нагороди — ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни I та II ступеня.


У січні 1946 року демобілізований офіцер повертається до Ворошиловграда, де в пригоді стає його досвід пар-тійно-політичної роботи: він працює лектором міськкому КП(б)У, керівником лекторської групи, лектором обкому КП(б)У. В січні 1950 року Всеволода Григоровича обирають секретарем Ворошиловградського міськкому КП(б)У, тоді ж він екстерном закінчує педагогічний інститут, отримавши диплом учителя історії. Не зупинившись на цьому, у 1951 році вступає до аспірантури Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б), ус-пішно закінчує її в 1954 році, захистивши кандидатську дисертацію.


У 1954 році Всеволода Григоровича направляють на роботу завідувачем кафедри історичних наук Вищої пар-тійної школи в місто Сталіне (тоді функціонували такі обласні школи), де він працював до 1959 року. У зв’язку з ліквідацією школи ЦК Компартії України командирував його в розпорядження Луганського обкому партії для використання на викладацькій роботі в педагогічному інституті. З вересня 1959 року працює старшим викладачем кафедри історії, а вже в лютому 1960 року призначається ректором. На цій посаді він проявив себе насамперед дбайливим та міцним організатором-господарником: чітко здійснювався двозмінний навчальний процес; був порядок у двох студентських гуртожитках, у яких працювали їдальня, хлібний і продуктовий магазини, буфети, побутові майстерні, ательє, перукарня, медичний пункт, радіовузол, читальні зали та студентський оздоровчий профілакторій; завжди було тепло (у навчальному корпусі діяла власна котельня); на інститутській території можна було відпочити в тіні дерев і розмаїтті квітів; студенти-природничники працювали на агробіостанції та в оранжереї, а всі охочі проводили вільний час на спортивних майданчиках.


На початку 60-х років Луганський державний педагогічний інститут був визнаним гуманітарним центром області, мав оригінальну гуманітарну та природознавчу інфраструктуру, досить кваліфікований викладацький склад (понад 130 осіб), зосереджений за фахом на 21 кафедрі. На 6 факультетах інституту — історико-філологічному, природничо-географічному, фізико-математичному, фізичного виховання, загальнонауковому та музично-педагогічному (вечірнє відділення) — за денною, вечірньою та заочною формами навчалося майже чотири тисячі студентів. Діяли непогані спеціалізовані наукові лабораторії, геологічний, зоологічний, анатомічний музеї, одна з небагатьох в Україні навчальна астрономічна обсерваторія. Ураховуючи це, на початку 1964 року було вирішено за підтримки обкому партії порушити клопотання перед вищими партійними та державними інстанціями СРСР та УРСР про створення на базі Луганського педінституту Донецького державного університету. Університет мав стати науково-навчальним центром усього Донбасу і не поступатися іншим українським університетам, а тому особлива увага приділялася матеріально-технічній базі та кадровому забезпеченню. На жаль, вони не зовсім відповідали університетському рівню, тому університет у 1965 році відкрили в Донецьку.


Розуміючи наявні проблеми, Всеволод Григорович докладає чимало зусиль для нарощення кадрового потенціалу. Вперше за післявоєнні роки з’являються доктори наук: історичних — М.Г.Гончаренко, біологічних — С.М.Діонесов. У 1964 році відкрито аспірантуру з історії КПРС та фізіології людини і тварин. Понад 10 викладачів захищають кандидатські дисертації; 30 кандидатів наук, доцентів запрошено з інших навчальних закладів. На початку 70-х років захищають докторські дисертації ще два викладачі вишу — Д.О.Жданов та О.П.Фісуненко.


Водночас Всеволод Григорович намагається вирішити питання навчальної бази, усвідомлюючи, що докорінно змінити ситуацію можна лише побудувавши ще один навчально-лабораторний корпус. На інститутській території було створено єдиний комплекс, хоча, на превеликий жаль, загинув чудовий фруктовий сад, який ріс на місці майбутнього корпусу. У 1971 році будівництво, що велося шахтобудівниками і в якому брали участь майже всі студенти, завершилося. Це дало змогу розширити навчальні кабінети, фізичні та хімічні лабораторії, удвічі збільшити площу бібліотеки, відкрити два читальні зали, зимовий ботанічний сад, значно краще розгорнути зоологічний, геологічний і анатомічний музеї, на деякий час перейти на однозмінні заняття.


Було поліпшено умови роботи факультету фізичного виховання: став до ладу двоповерховий спортивний корпус з чотирма залами та підсобними приміщеннями. Вирішили й питання організації ботанічних і зоологічних навчально-польових практик природничо-географічного факультету — поблизу станції Ільєнка почав діяти стаціонарний табір інституту; влітку для викладачів, співробітників та студентів функціонував спортивно-оздоровчий табір, спочатку в Ялті, а потім на Кавказі.


Всеволод Григорович був цікавим викладачем. Заняття на історичному факультеті проводилися в другу зміну, у розкладі його лекції ставилися останніми, щоб він міг спокійно викладати після напруженого дня ректорської роботи. Безумовно, на той час студентська аудиторія втомлювалася, але слухала його лекції з новітньої історії Китаю або міжнародного комуністичного руху завжди уважно, й зовсім не тому, що лектором був ректор. Він знайомив з такими фактами, робив такі узагальнення й висновки, котрі не можна було прочитати в жодному підручнику, не боявся доводити відомості, які тоді містилися в закритих бюлетенях, «Глобусах», що надходили тільки для службового користування до обкомів партії, вчив неупереджено аналізувати факти, формувати власну думку, вимагав знання джерел.


Увесь час В.Г.Пічугін віддавав роботі на посаді ректора, постійному оновленню лек-ційних курсів, тому наукових праць створив небагато — близько десяти, присвячених перш за все дослідженню економічних і культурних зв’язків Донбасу з соціалістичними країнами. У 1962 році йому присвоєно вчене звання доцента. Плідну роботу В.Г.Пічугіна в інституті відзначено орденами Трудового Червоного Прапора (1961), Жовтневої революції (1972), йому присвоєно почесне звання заслуженого працівника культури УРСР (1968).


Всеволод Григорович добре знав усіх викладачів, багатьох студентів. Характер у нього був непростий: міг полаятись, грюкнути, ставлячи свої вимоги, «натиснути», але міг відмінити хибне рішення, не був затятим у своїх намаганнях, швидко «відходив». Дуже скромна людина, він усі можливості використовував для розвитку інституту, мав багато ідей (відкриття музично-педагогічного факультету, створення археологічного музею), підтримував таланти, мав у всьому власну позицію.


У квітні 1975 року Всеволода Григоровича, тоді вже пенсіонера республіканського значення, було звільнено з посади ректора і призначено завідувачем кафедри загальної історії. Наступного року він передав завідування кафедри В.М.Бейлісу, залишившись доцентом кафедри, а 1990 року за станом здоров’я припиняє роботу в інституті. Помер В.Г.Пічугін у серпні 1991 року.

А.О.Климов

Метки: {keywords}

  • Распечатать

Ссылки на материал


html-cсылка:

BB-cсылка:

Прямая ссылка: