Сегодня

Луганський журналіст відповів українському письменнику Прохасько, який закликав "відпустити Донбас"

0
Луганський журналіст відповів українському письменнику Прохасько, який закликав "відпустити Донбас"
Луганський журналіст Євген Спірін написав листа-відповідь на колонку Тараса Прохаська. До редакції «Галицького кореспондента» звернувся журналіст з Луганська Євген Спірін, який написав відповідь на резонансу колонку Тараса Прохаська «Далекосхідний український фронт»: Як добре, що мені ще не стільки років, щоб знати, як захищають чужі армії в чужих країнах чужих людей. Добре, що мені рівно стільки років, скільки моїй коханій Україні. Навіть рік мого народження, який каже, що я «народжений в СРСР» бреше. Адже то вже була не СРСР, то була агонія. Навіть під мобілізацію я підпадаю. Один магазин набоїв чи декілька, чи бути, як пес, обмотаний вибухівкою, - та немає значення, адже це моя країна. Від Луганська до Львова, від Миколаєва до Чернігова - це все моя країна, яка 23 роки намагається бути для мене матір'ю. Пане Тарасе, ви кажете, що «українські солдати, якщо такі є, уподібнюються там на обмежений радянський контингент у одній із братських африканських країн. Їх там точно ніхто не хоче». Це про так званий «далекий Схід». Але це наче позиція людини зі Сходу, яка бачить у мешканцях Івано-Франківська лише «бандерівців» та карателів СС-Галичини. Та чи так це? Українські солдати на «далекому Сході» - це герої, яким немає рівних. Це армія, що захищає кордони від ворога, це чоловіки, котрих годують «роботяги». Чи знаєте ви, яка середня заробітна плата в Луганську? 1200 гривень. Знімати вбогу однокімнатну квартиру - 1500 грн. І от у Луганську, і взагалі у найбільш східних районах, є народний фронт підтримки армії, який допомагає нашим воякам. Наприклад, купує взуття, рації, білизну та всі необхідні речі. А ще люди годують військовослужбовців за свої кошти. Три рази на день. Розумієте? Три рази! За свої ж кошти! В Луганську! Беруть автомобілі, купують бензин та їдуть годувати. Як вам? І це той ворожий «далекий Схід», про який ви говорите.
«На нашому далекому сході живе зовсім інший народ. Такий, якого ми, західняки, не можемо ні зрозуміти, ні прийняти, ні - тим більше - вважати за своїх. Гарні байки про соборність легко розсипаються, коли зустрітися з цими людьми віч-на-віч. Бо вони знають своє. І вони зовсім не подібні на нас», - розповідаєте ви казки про сірого бичка. Так, ми інші. Так, ми різні. Так, це зрозуміти важко. Але чому? А тому, пане Тарасе, що є люди «пострадянські», а є ми, ті, які народились в незалежній Україні. І от нам ваші байки про «радянські часи» байдужі. Нам байки взагалі байдужі. Що про «далекий Схід» та «ковбасу по два двадцять», що про далекий Захід та «поганих червоноармійців». Ви розумієте, що таке байдуже? Це коли ніяк. Ми не бачили ваших радянських змагань щодо того, хто краще в КПСС ввійде. Чи хто швидше організує гурток Шевченка. Ми лише бачили нашу Україну, яка єдина, яка могутня попри все і яка дала нам життя. То з ким ви віч-на-віч зустрічались? Хто вас не розуміє? Хто не розуміє нас? Пане Тарасе, повірте, тут є ціле покоління людей, які ні сном ні духом не бачили тих речей, про які ви так впевнено говорите. Які знають, що Україна - то не від Сяну до Дону, а від пана Прохаська до пана Євгена. Невже їх ви збираєтесь «відпустити»? Невже вони повинні після 23 років вільного життя ввійти до Російської імперії?
Можливо, в нас немає щоденної служби Божої та і в церкву тут ходять тільки на Великдень, можливо, немає в нас нічого, окрім шахт і териконів, можливо, ми пасивні, аморфні й надто сонні, але ми є, і ми один народ, і в нас тече одна кров. Дайте нам працювати - і ми будемо працювати, нехай це буде зі своїми нюансами та навіть під «шансон», нехай трохи незграбно, але ми будемо працювати на благо Батьківщини. Не російського двохголового каченяти, а нашої, розумієте, нашої спільної Батьківщини.
Ви, Тарасе, кажете: «Знаю, що це неправильно, але їх треба відпустити. Як варто відпустити ірландців, басків і ще там когось. Можна навіть проявити так званий креатив - перейти у наступ, оголосити ультиматум Росії і вимагати, щоби вони забрали собі ці прокляті гарні землі разом з неприкаяним народом. Хай вони мастять собі голову і думають, що робити з цими козаками.» Краще відпустіть себе, пане Тарасе, а ми тут не відпустимось, принаймні до Апокаліпсису. Народ неприкаяний - це вашого віку народ, адже ви не змогли довести йому, за що потрібно кохати Україну. А от ми змогли, саме тому серед моїх друзів у Росію не хоче ніхто. Саме тому люди мого віку рятують військовослужбовців, захищають мітинги, махають блакитно-жовтими стягами , і це все попри будь які заборони та облоги. Тому люди мого віку їдуть в Крим допомагати татарам, купують ліки для Червоного хреста, роблять фото сепаратистів та сподіваються, що колись вони зможуть заснути спокійно в своїй рідній країні. А все ніяк. Адже є люди, які кажуть «Сдох Максим, да и черт с ним», тобто був Донбас - не буде Донбасу. Але тут ми - молодь, ми живі, ми хочемо жити, і жити саме в Україні. І Вам, пане Тарасе, точно доведеться відповісти за слова : «І вже точно не потрібно перейматися долею тих небагатьох, хто не уявляє собі життя без України. Вони мали достатньо часу, щоби закріпитися на ворожому плацдармі. Тепер у них буде достатньо часу, щоби звикнути або втекти. Так само, як сотні тисяч наших людей втікали свого часу від їхнього приходу, як вони перетасовували переміщення сотень тисяч.»? Перейматись долею не менше 200 000 людей ви таки будете. Жахи не замучать вночі? А це тільки в Луганську нас більше 200 000, а ще ж є Донецьк, Харків, Миколаїв, Маріуполь... Ви готові пообіцяти, що ваш дах буде і нашим дахом у разі нашої втечі?
Тому не кажіть такого, бо ми - нове покоління, яке поза межами телеекрану, покоління, яке діє, яке допомагає і повстає за право жити в одній з ВАМИ країні. Будьте бодай ввічливі до нас, адже зараз ми розраховуємо на вас так, як ніколи раніше. З повагою, Євген СПІРІН, Луганськ, Галицький кореспондент.

Метки: {keywords}

  • Распечатать

Ссылки на материал


html-cсылка:

BB-cсылка:

Прямая ссылка: