Коли я навчалася в ЛНУ імені Тараса Шевченка, профільні предмети з української філології у нас викладало професорське подружжя Олександр та Валентина Галичі. Науковці, автори чисельних наукових праць та підручників, засновники кафедри теорії літератури і компаративістики та кафедри журналістики ЛНУ імені Тараса Шевченко. Їх досягнення можна перераховувати безкінечно.

 

Під керівництвом Олександра Андрійовича захищено 34 кандидатські дисертації та 6 докторських. Він автор 450 наукових досліджень, серед яких 11 монографій, за його підручниками вчаться студенти всієї України. Олександр Галич – Заслужений діяч науки і техніки України.

 

Валентина Миколаївна – автор 200 теоретичних і методичних праць, підготувала 10 кандидатських дисертацій із журналістики та видавничої справи. Вона «Відмінник освіти України», Лауреат Літературної премії імені Олеся Гончара, її праця відзначена Почесною грамотою Міністерства освіти України, Почесною грамотою Національної академії педагогічних наук України, знаком «За наукові досягнення», «Золотою медаллю української журналістики» – нагородою НСЖУ.

 

Мене завжди цікавила історія цього особливого подружжя – як вони знайшли одне одного, як опинилися в індустріальному Донбасі і як так трапилося, що і чоловік, і дружина стали професорами української словесності… Але ж хіба студенти питають про таке у викладачів?

 

Студентські роки вже давно відгомоніли, і тепер, ставши журналістом, я згадала про свою давню зацікавленість. Мабуть, багатьом нинішнім і колишнім студентам захотілося б відкрити цю сторінку, щоб довідатися про просту, родинну, домашню сторону життя чоловіка та дружини, що протягом п’яти років приймали у них іспити і писали в «заліковках» такі важливі для кожного слова: «зараховано», «відмінно», «добре»…

 

Через те, що Галичі довго жили у Рівному, часто про нього згадували та вирізнялися серед інших викладачів західною вимовою, створювалося враження, ніби вони – вихідці із західної України. Але вони – корінні донбасівці.

 

Валентина Миколаївна народилася на околиці Донецька, у шахтарському селищі Олександрівка. Її батько Микола Калинович Білецький завжди казав: ми – сільська інтелігенція. Бо мама Ольга Петрівна була учителькою, а сам тато – кіномеханіком. Він із самого малечку прищепив своїй донечці любов до книжки і української культури. Валентина навчалася в українській школі, у самому ж селищі розмовляли на суржику, але добре володіли обома мовами.

 

– Те, що тато заклав мені в душу, визначило мій майбутній вибір професії, – згадує Валентина Миколаївна. – Він читав мені казки, проспівав весь військовий фольклор. Свою біографію розказував у вигляді образних оповідань – про своє дитинство, у якому пережив голод 1933 року, про німецьку окупацію, про те, як 1944 році 17-річним хлопцем записався до Радянської армії. Всі оповідання і казки він завершував словами «От такі ми, українці!» Ми жили в досить цікавому селищі – воно було одночасно селянським і робітничим, багато людей працювало на промислових підприємствах і шахтах, водночас багато з них були хліборобами. Селище від міста відділяла річечка Осикова. Влітку вона перетворювалася на маленький струмочок, на один берег якого можна було стати однією ногою, а на другий – іншою. Так я й робила, уявляючи, що я стою одною ногою в Донецьку, а другою – в Олександрівці. З одного боку був дикий неораний степ, а з іншого – терикони. Пам’ятаю, як тато тримав мене на руках і ми рахували з ним терикони. Саме на них я й навчилася рахувати.

 

Олександр Андрійович народився у місті Макіївка Донецької області, де батько працював у радгоспі «Червона зоря» після війни. Потім батькові захотілося бути ближче до рідних країв, і він на початку 50-х років переїхав до Кремінського району, звідки родом.

 

Батьки Олександра Андрійовича були звичайними робітниками, не мали практично ніякої освіти. До революції Андрій Тимофійович навчався у церковно-приходській школі, закінчив 1 клас. Також у родині лишився на пам’ять пожовклий папір від 1927 року, де написано хімічним олівцем, що Андрій Галич закінчив курси з ліквідації неписьменності. Мати Ганна Кузьмівна закінчила 6 класів.

 

– Я навіть і не думав, що колись стану професором, – зізнається Олександр Андрійович. – А от мама мала на мене великі плани, вірила в мою особливу долю.

 

У кремінському лісі мама спіймала блакитну пташку, що називається ракша, і принесла її маленькому синові, як знак мрій, що збуваються.

 

Ганна Кузьмівна – росіянка з Орловської області, що переїхала на Донбас у 1933 році. У неї до війни була родина, діти, але всі загинули, і жінка одружилася вдруге. Старшим сином став Олександр, а через вісім років народилися двійнятка Володимир і Ліда. Олександрові дісталося дуже багато маминої любові, тому він і виріс з вірою в себе.

 

Знайомство подружжя відбулося у 1970 році в Донецькому державному університеті. Це було перше заняття з латинської мови студентів першого курсу, якими щойно стали молоді люди, і серед них — Валентина Білецька та Олександр Галич. Олександр Андрійович прийшов в університет, навчаючись на підготовчому відділенні після армії, він був старший від своєї майбутньої дружини на шість років. «Підготовчиків» виявився немаленький колектив, що складав кістяк групи «Б», куди була приписана Валентина. У підготовчій групі навчалися здебільшого робітники, селяни, і для допомоги в студіюванні предметів до них причислили декілька студенток, які щойно закінчили школу.

 

– Мені було дуже сумно, бо всі мої подружки, з якими я познайомилася під час вступних іспитів, залишилися в групі «А», – згадує Валентина Миколаївна. – Я засмучена сиділа в аудиторії перед першою парою, і тут… зайшов високий, стрункий студент. Він мені здався таким дорослим дядьком! А коли забігла староста, вона мені здалася справжньою тіткою. Моє сприйняття було таким, бо я виявилася наймолодшою на курсі. Так ми познайомилися з Олександром Андрійовичем. Я помітила, що це дуже сумлінний студент, який віддає багато часу навчанню, дуже зосереджений і серйозний в аудиторії. А я, наймолодша на курсі – грайливе дівчатко, мені хотілося жартувати. Я часто створювала різні кумедні ситуації, намагаючись привернути його увагу до себе. Зрештою він мене помітив, почав зі мною товаришувати й у кінці першого курсу вже трепетно проводжав на екзамен зі старослов’янської мови. Потім – у будівельний загін до Криму, а сам від’їжджав у інший будівельний загін в Донецькій області. Писав мені листи у Крим. Так пройшов другий, третій курс, а наприкінці четвертого курсу ми подали заяву до ЗАГСу. На п’ятому курсі, 14 вересня ми побрались. Я певна, що у мене дуже гарні янголи-охоронці, бо з-поміж усіх можливих варіантів одруження це був найкращий вибір.

 

Уже пізніше Валентина Миколаївна знайшла у поезії Олександра Пушкіна такі рядки, присвячені його вчителю словесності Олександру Галичу, що викладав у Царсько-Сельському ліцеї.

 

Апостол неги и прохлад,

Мой добрый Галич, vale!

(«К студентам»)

 

Ці рядки, де слова Галич і латинське привітання vale (що так схоже на ім’я Валя, бо обидва походять від valens) стоять поруч, ніби свідчать, що шлюб Галичів спрогнозований не тільки на небесах, а і передбачений геніальним поетом Олександром Пушкіним.

 

До речі, цього року подружжя буде святкувати сорокаріччя родинного життя.

 

Одружившись, молоді працювали у м. Докучаєвську Донецької області, оскільки Олександр Андрійович мав намір продовжувати навчання в аспірантурі на кафедрі теорії літератури в професора Іллі Стебуна. Валентина Миколаївна відмовилася від шансу працювати на кафедрі української мови в Донецькому університеті, і вирішила набути практичних навичок, тому пішла працювати в школу.

 

Бути вчителькою української мови в школі російськомовного містечка –непросто. Але Бог дав Валентині Миколаївні терпіння й мудрість, вона врахувала підказки своєї мами, також учительки… Робота молодої викладачки почалася з того, що четвертокласники після першого уроку повісили на двері аркуш зі словами «Приподаватель тилячьего языка». Наступний урок розпочався з аналізу помилок у цьому написі.

 

Проте після трьох років наполегливої роботи вчительки її тепло проводжала у інше місто вся школа. Дружба та листування з колишніми учнями продовжувалися навіть після переїзду Валентини Миколаївни до Рівного.

 

Через неможливість зреалізуватись на Донбасі як україністу-словеснику, втілити свої ідеї та задуми, у 22-річної Валентини з’явилися болі в серці та рання сивина. Тому, коли Олександр Андрійович закінчив аспірантуру й постало питання: лишатися в Донецьку чи їхати на Західну Україну, подружжя вирішило поїхати до Рівного. Тут Валентина та Олександр прожили майже 21 рік, 19 з яких обидва працювали в Рівненському педагогічному інституті. На момент свого від’їзду з Рівного до Луганська Олександр Андрійович працював завідувачем кафедри теорії літератури і славістики, до цього двічі був деканом факультету, завідував кафедрою української літератури. Валентина Миколаївна влаштувалася на кафедру української мови, і незмінно пропрацювала там більше 19 років, пройшовши весь шлях від асистента до доцента, захистила кандидатську дисертацію.

 

Але донбаське коріння все ж покликало подружжя назад. Одного разу на конференції в Рівному професор Галич зустрівся з Анатолієм Зеленьком, який тоді щойно захистив докторську дисертацію – він і досі викладає у ЛНУ імені Тараса Шевченко. Коли ректором Луганського педагогічного інституту став Віталій Курило, він вирішив підняти статус закладу й запросити до роботи докторів наук.

 

– Тоді Анатолій Степанович Зеленько й згадав про нас, – розповідає Олександр Андрійович. – Він написав лист приблизно такого змісту: «Я не пам’ятаю, як вас звати, але є така пропозиція…» Я зателефонував на номер ректора, переговорив з ним і на початку 1998 приїхав до Луганська на розмову. Першого вересня 1998 року я остаточно перебрався сюди й одразу очолив кафедру української літератури, а Валентина Миколаївна з дітьми ще рік жила у Рівному, доки вирішувалися всі квартирні питання. Ось, уже 16 років я тут працюю, 11 з яких – на посаді завідувача кафедри української літератури і 5 – теорії літератури та компаративістики. Переїхавши до Луганська, дружина працювала завідувачем кафедри філологічних дисциплін.

 

Згодом керівництво прийняло рішення переводити педагогічний університет до статусу класичного національного, для чого необхідно було розвивати непедагогічні спеціальності. Ректор запропонував Валентині Галич піти в докторантуру на спеціальність «журналістика». Невдовзі вона стала докторантом Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, написала і захистила докторську дисертацію.

 

Це був перший крок до появи у ЛНУ імені Тараса Шевченка нової спеціальності, на якій нині навчаються мої колеги – майбутні журналісти. У березні 2005 року була створена кафедра журналістики і видавничої справи.

 

До 2012 року Валентина Миколаївна завідувала кафедрою, а потім за станом здоров’я вирішила передати керування своїй учениці Наталії Федотовій, лишаючись професором кафедри.

 

Старший син подружжя Андрій народився у 1979 році. Він ріс дуже обдарованою дитиною, займався музикою, малював. Одна стіна у квартирі була повністю відведена під його картини. У Галичів була родинна традиція – на всі свята вони випускали стінгазету "Чотир’я" (сім’я з чотирьох чоловік), у якій вітали один одного. Андрій був головним художником газети.

 

Згодом хлопець став студентом Рівненського педагогічного інституту, закінчив історичний факультет. Але не зміг працювати за спеціальністю, а мусив шукати заробітку деінде, щоб утримувати сім’ю. Тепер він працює будівельником, зокрема займається висотними будівельними роботами. Коли родина переїхала до Луганська, він лишився в Рівному, сказавши, що це місто – його колиска.

 

У 1985 році народився молодший Артем. Він учився у ЛНУ імені Тараса Шевченка, закінчив аспірантуру, захистив кандидатську і вже отримав диплом доцента кафедри теорії літератури та компаративістики. Зараз Артем Олександрович – докторант першого курсу. Так викладацька родина Галичів в університеті стала більшою на одного чоловіка.

 

У Валентини та Олександра Галичів уже є онуки – десятирічний син Андрія Дмитрик та маленька Улянка – доня Артема, якій один рік і майже три місяці.

 

На всіх фотографіях, в усіх подорожах, на всіх важливих подіях подружжя разом. Вони навіть вік свій рахують, ніби вік однієї людини – тож у минулому році їм виповнилося 125. Окремо одне від одного їх уявити неможливо, і думаю, що це і є таємниця їхніх успіхів. Адже родинна підтримка робить людину сильною, впевненою у своїй меті й незламною під час будь-яких життєвих незгод.

 

Богдана ГАЙВОРОНСЬКА.